Головна сторінка

Боже Україну збережи

Плейкаст Водохреща

Мультфільм Водохреща (Йордан)

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

18 січня - "Голодна кутя" або Другий Свят-вечір

Ось і добігають кінця тривалі зимові свята українців. Напередодні Водохреща - 18 січня за новим стилем - святкуємо «Голодну кутю» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і палицями б'ють знадвору в причільний кут, примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття, 

а узвар — іди на базар,

Паляниці, лишайтеся на полиці, 

а «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух!

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам'янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка: «Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».

Уже геть ввечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом'яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти».

На західному Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — «від нечистої сили».

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.
У місцевостях понад Дніпром — із лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з'їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з'їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — «щоб добре плодилися».
Вода, освячена в навечір'ї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрещів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

Увечері, ще завидна, господиня світить лампу — «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.

Традиція святкування Другого Свят-вечора на Галичині

В ряді західних регіонів України, зокрема, на Галичині «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

«Віншую вас з щастям, здоров'ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Бог назначив вік!»

Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір.

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де пес забреше, туди заміж піду!»

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

Щедрий вечір, добрий вечір, 
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла, 
Три крижики тримала: 
«А ви, люди, знайте, 
Наше право дайте, 
Наше право — калача, 
Виженемо рогача 
На старий переліг, 
Заб'єм му правий ріг, 
Правим рогом трубити, 
Хвостом, хвостом гонити».

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів («виженемо рогача...»).

У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані 
Святять воду три янголи. 
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває. 
Там Орися біль білила,
 Рум'янеє личко мила, 
До місяця говорила: 
«Ой, місяцю, місяченку, 
Освіти ясно криниченьку, 
Немає ким дати знати — їдь, батеньку, біль збирати». 
Батенько сі відмовляє:
 «Я не піду, не поїду, 
В мене сани не складані, 
Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, бра¬та — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...»

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

Розмова тварин

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.

В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують — худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».

Подібне оповідання записане і на Київщині: «... захотілось ото йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, — нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?...» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «...Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре.

В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.

Томас Штернберґ у праці «Діялекти і фолкльор» подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона — стара скнара, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб'ють її, пограбувавши». — «Це буде добрий вчинок!» — відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили».

В Англії є повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому.

Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» - хлібиною з хрестом зверху.

Взявши «пиріг»,  господар підходить до стайні і говорить:
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!

Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, — як де ведеться, — господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи».

В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на «багату кутю» — кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.
Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби — «щоб вовка не боялися!» Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв'язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися». 

До Різдва - фільм про Ісуса Христа для дітей

   

19 грудня - День святого Миколая

     Дев'ятнадцятого грудня - день святого Миколая. Св. Миколай також відомий під іменами: Міколай, Міклаш, Йолупукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фадер Крісмас, Пер Ноель, Сінтер Клаас.

     Це найбажаніший день у році для дітлахів. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи передусім здоров’я собі та батькам. У день перед святом згадують всі свої добрі і злі вчинки, зважують: чого більше. Чи буде подарунок, а чи, можливо, різка? Бо чемні діточки обов'язково знайдуть під подушкою подарунок, а неслухняні – прутик. Ця різочка є своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися.

     А в ніч на 19 грудня до кожної дитинки приходить Святий Миколай і кладе під подушку подарунки.

     В сучасні часи з’явилась добра традиція – саме у день святого Миколая опікуватись сиротами та знедоленими дітьми, даруючи їм подарунки. 

     Народні традиції на Миколая

Колись господарі у цей день варили пиво, скликали гостей, гуляли, веселилися. А по обіді запрягали найкращі коні в "козирки" і з піснями та веселими вигуками їздили навколо села - "бо треба ж знати, чи слизький сніг цього року випав!"

На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди.

На Поділлі хто першим прийде зранку до хати, той буде першим "полазником". "Полазами" вважаються чотири дні в році: Введення, Миколая, Анни і Різдво або Новий рік - четвертий і останній "полаз". В ці дні також першим перейти подвір'я має господар, не хто інший. Кожен господар встає в цей день раніше, ніж звичайно, і йде дати худобі їсти. Прийшовши до хліва, поздоровляє німину словами: "Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю жоною!"

На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!».

Св. Миколай опікується воїнами, водіями і мандрівниками, допомагає бідним у скруті, вважається покровителем дітей та студентів, моряків, торговців та лучників.

В народних переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше на воді. Всі одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая. Вихоячи в море на промисел, рибалки завжди брали з собою образ святого чудотворця. 

Народні прикмети: 

• Який день на Миколу зимового, такий і на Миколу літнього.
• У кожному році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи.
• Як впаде великий іній - на гарний врожай хліба.
• Як на Миколу піде дощ, то врожай на озимину.
• Морозяний день - на уроду хліба й городини.
• З цього дня підходять другі морози - Миколині: "На Студеного Миколу снігу навалить гору".
• Якщо в день Миколая замітає слід, дорозі не стояти від Миколи до Різдва (7 січня).
• "Скільки дає день Миколая снігу, стільки буде трави на Миколу теплого"

  13 грудня - день Андрія 

     З днем Андрія, який відзначається 13 грудня (30 листопада за старим стилем), пов’язані зимові прогнози та погодні прикмети. Так, на Закарпатті говорили: «Сніг на Андрія — зима в завіях», «На Андрія кожух гріє». Спостерігали також: «Як на Андрія сніг ще не випав — зима буде теплою, коли ж випав — довгою і холодною» тощо.
     На Гуцульщині для забезпечення врожаю городини брали з дев’яти меж по грудці землі, а через дев’ять днів розкидали їх на власних грядках. У деяких місцевостях Буковини забивали під ворота осиковий кіл, «аби чари до роду не приймалися», давали їсти корові з долоні хліба з цукром «би кормляча мамка на молоко доброю була» і т. ін. Серед гуцулів і буковинців побутувало повір’я, що на Андрія вовки збираються у зграї і становлять значну небезпеку. Цим пояснювалося дотримання заборони на певні види робіт, насамперед, з кола традиційних жіночих занять (прядіння, шиття, прання тощо), інакше вважалося, що «прийде вовк і забере худобу».

      Головною формою святкування Андрія на всьому просторі розселення українців були молодіжні зібрання зі спільними застіллями, різноманітними забавами та іграми. Подекуди їх називали «великими вечорницями», «святом дівчат» тощо. 

    За народними уявленнями, святий Андрій є втіленням чоловічого начала, провісником долі, покровителем кохання і шлюбу. Ймовірно ці характеристики Андрія спочатку склалися у католиків і протестантів, у яких з днем святого пов’язується період адвенту (передріздвяного посту) і церковного Нового року — найзручніший час для віщування й передбачення майбутнього.
     Андріївські ворожіння були присвячені темі шлюбу. Дівчата намагалися дізнатися, хто буде їх чоловіком, чи буде він багатим, який матиме характер, чи стануть вони щасливі разом тощо. 
     Один із найбільш характерних прийомів любовної магії — «засівання конопель» (часом замість конопель використовувалися льон або мак). Саме ворожіння здебільшого відбувалося так: рано-вранці або пізно ввечері, щоб не побачило чуже око, дівчина у найбільш глухому кутку двору (біля криниці або дровітні) засівала в землю або сніг жменю конопель. Після цього вона згиналася так, щоб її фартух або спідниця торкалися землі, і в такий спосіб кілька разів обходила засіяне місце – «волочила коноплі». При цьому приказувала:
     
Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплю сію;
Димкою (чи спідницею) волочу, —
Бо дуже заміж хочу.

Ймовірність майбутнього заміжжя дівчата намагалися визначити, рахуючи дрова в оберемку, принесеному в темряві з дровітні (парне число вважалося хорошою прикметою) або ж рахуючи кілки на певному відрізку плоту чи тину та повторюючи «удовець — молодець». Могли також підслуховувати у хліву рохкання свиней, виливати віск або пускати на воду половинки горіхів із запаленими свічками, заглядати в дзеркало опівночі, підкладати під голову пояс на ніч тощо. Все це робилося для того, щоб дізнатися перспективи заміжжя.

   Своєрідним символом свята Андрія є обрядове печиво, яке використовувалось у різноманітних іграх та магічних церемоніях. Йдеться про андріївську калиту, відомою ще під назвою «коржа», або «коляти». У його виготовленні намагалися взяти участь усі дівчата, що сходилися на вечорниці. Своєю круглою формою «калита» нагадувала сонце. Пекли її з пшеничного або житнього борошна, обсипали маком і змащували зверху медом і маківкою витискали орнамент. Калиту підвішували в хаті до сволока, її охороняв пан Калитинський, тримаючи в руках квач чи віхоть. Хлопці, дівчата і навіть господиня хати по черзі їхали «кусати» коржа на рогачі або кочерзі. Сенс гри полягав у тому, щоб під'їхати «верхи», відкусити без допомоги рук шматок печива і не розсміятися. Кому це не вдалося – ставав об’єктом жартівливої кари, і пан Калитинський обмащував невдасі обличчя сажею (глиною або крейдою).

     Фольклорний супровід «кусання коржа», як і назви задіяних в ньому персонажів, помітно відрізнялися в різних регіонах України. Так, на Чорнобильщині переважала формула: «Діду, діду, я на ковені коржа кусати їду», а ближче до Києва зафіксовано тексти іншого змісту:

«Їде пан Кочержинський

До пана Коржинського
Пана вітати, коржа хватати».

   Одним із найкраще збережених у народній пам'яті фрагментів духовної культури досі лишаються андріївські ворожіння. Добре  відомими були дівочі ворожіння про майбутню долю з балабушками. Про їх широке побутування свідчать різноманітність їх локальних назв: «шишки», «опушки», «обливанці», «сабадашки», «медочки» тощо.

     Балабушки - це маленькі пиріжки, які  випікали до андріївських вечорниць. Тісто для них замішували на «непочатій воді» (вода з криниці, якою в цей день ще ніхто не користувався), яку кожна дівчина потайки приносила в роті з річки або колодязя. Знаючи про це, парубки нерідко влаштовували засідки, смішили та лякали дівчат, змушуючи їх неодноразово бігати по воду. Кількість «балабушок» відповідала кількості дівчат, присутніх на вечорницях. Відмічені кожною дівчиною пампушки розкладали на лаві чи підлозі, після чого впускали зголоднілого собаку й уважно стежили за його поведінкою. Послідовність, з якою пес поїдав «балабушки», визначала для кожної черговість приходу сватів та подальше одруження.

     У подільських селах із святом Андрія був пов'язаний звичай виготовлення гарбузових масок. Освітлені зсередини свічкою (а пізніше – ліхтариком), у темряві вони нагадували людський череп – чим не український Хеллоувін? Як правило, хлопці лякали ними дівчат «на порі», тобто тих, які досягли шлюбного віку. В ніч на Андрія всіляко демонструвалася не тільки молодецька сила, але й спритність у всілякого роду витівках. Серед них особливо поширеним було знімання з воріт хвіртки – її заносили або до сусідів або навіть на край села, пускали в димар горобців. Двері хати хлопці для жарту ззовні зав'язували мотузкою, підпирали кілком або закладали дровами. Окремі бешкетники могли навіть вкинути на дах хати цілий віз. Дослідники твердять, що така парубоцька розвага колись була пов'язана з проходженням молоддю вікових ініціацій – обрядів посвячення. Витоки цих ритуальних бешкетів вже давно призабулися, перетворившись на своєрідну форму дозвілля сільської молоді.

26 листопада 2016 р.

    

У останню суботу листопада в Україні вшановують пам'ять жертв штучного голоду, штучно організованого радянською владою. Цьогоріч цей день випадає на 26 листопада.
     
     Ми пам'ятаємо...

1. Голодомор в Україні тривав 17 місяців (з квітня 1932 р. по листопад 1933 р.). Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 4, 5, 7 та 9 мільйонів.

2. З урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

3. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1 тисяча – кожну години, майже 25 тисяч – щодня.

4. Аналіз змісту опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов радянського уряду засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

5. У серпні 1932 був прийнятий репресивний закон, за яким закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків" – на 10 років ув'язнення або розстрілом каралось будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 тисяч осіб.

6. За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 тисяч колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1,5 тисячі колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

7. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Харківська, Полтавська, Сумська, , Черкаська, Київська та Житомирська). На них припадає майже 53% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

8. За підрахунками французьких демографів, внаслідок голодомору в Україні не народився 1 мільйон дітей. На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до 1 року.

9. Вчені дійшли висновку, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано.

10. У 2003 р. Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 pp. вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-33 pp. як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала світову спільноту віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей період історії. Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН. Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 25 країн Європи.

     Вшанування пам'яті жертв Голодомору відбувається не тільки в Україні, а й в усьому світі. У Лісабоні 26 листопада на площі Dom Pedro IV (Rossio) пройде акція "Мирна хода" – відбудеться мітинг-реквієм та подальша процесія до церкви Santo Antonio.

понеділок, 21 листопада 2016 р.

  

 Сьогодні, 21 листопада, в Україні відзначають День Гідності та Свободи. 

     Свято встановлено на честь початку цього дня двох знаменних і доленосних подій у новітній українській історії: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року.

     День Гідності та Свободи став своєрідним наступником свята Дня Свободи, що відзначався на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, але згодом був скасований. Саме 21 листопада 2013 року розпочались перші протестні акції української громадськості у відповідь на рішення тодішньої влади щодо припинення курсу на євроінтеграцію та скасування процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Нехтування законодавчо закріпленими пріоритетами зовнішньої політики України, якою власне і була Угода про асоціацію між Україною та ЄС, викликала обурення українців. Подібний крок став можливий за надмірної концентрації влади в руках президента Віктора Януковича та «сім’ї» – подібне було б немислиме в країні з усталеними демократичними принципами. Для українського суспільства стало очевидним, що країна стрімко рухається до цілковитого авторитаризму з його зневагою до засадничих прав людини, тотальною корупцією, свавіллям правоохоронних органів, репресіями та терором. Саме це й змусило українців вийти спочатку на вулиці Києва, а потім й інших міст України.
     Події розгорталися стрімко і драматично – від мирних зібрань студентства – до масових мітингів, палаючих шин, «коктейлів Молотова» і бруківки, що стала зброєю в руках протестувальників. Але найтрагічнішим було те, що цього разу, на відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи вартувало українцям 106 убитих і понад 2 тис. поранених. І це була лише ціна 3-х місяців Євромайдану.
     Обраний українським народом шлях хоч і важкий, але незворотний – події, які почалися біля монументу Незалежності ввечері 21 листопада 2013 року тривають і досі. Гідність не купиш за жодні гроші. Вона або є, або її нема. І українці – Небесна Сотня, воїни АТО, волонтери, кримські татари та українці, що сидять у путінських тюрмах – довели, що вона в них є. Свободу ж треба виборювати, а виборовши – відстоювати. Про це свідчить історія. І не тільки українська.
     Свято відзначається щороку 21 листопада згідно з Указом Президента 13 листопада 2014 року.

18 листопада - День народження Діда Мороза

   

     За легендою, Діду Морозу вже більше 2000 років! Його батьківщиною вважають древнє російське місто Великий Устюг Вологодської області. Саме 18 листопада там настає справжня зима, вдаряють морози, і місцева річка Сухона покривається льодом.
     Донедавна дата народження зимового володаря залишалась для всіх великою загадкою. Та у вересні 2005-го року світ облетіла радісна звістка — губернатор Вологодської області відкрив таємницю дня народження Діда Мороза.                                                        Відтоді 18 листопада Дідусеві Морозу щороку влаштовують пишні іменини. Особливо старанно до них готуються на батьківщині дитячого улюбленця.                      Цього дня у Великому Устюзі відкривають спеціальну поштову скриньку, куди можна опустити привітання Діду Морозу, що з радістю роблять і місцеві дітлахи, і приїжджі туристи.

    Привітати казкового іменинника з далеких країв приїжджають і його численні колеги — Санта Клаус із Фінляндії, Мікулашіз Чехії, Снігурочка із Костроми… А вірні помічники Дідуся Мороза готують для нього новий костюм.

     Кожного року добродушний повелитель морозів отримує близько 400 тисяч листів із 15-ти країн світу — з привітаннями та проханнями про подарунки на Новий рік.

    Кажуть, від дня народження Діда Мороза потрібно починати підготовку до зимових свят, щоб ретельно продумати ідеї новорічних подарунків та як слід ними запастися. 

   Дід Мороз має заплутаний родовід. У переказах існував якийсь повелитель зимової холоднечі Мороз, він же веде своє генеалогічне дерево віддавньослов'янського Карачуна - бога зими. Мороз - невисокий дідок з довгою сивою бородою. З листопада до березня він бігає лісами і стукає своїм ціпком, тоді на землю опускаються люті холоди.

    Створення канонічного образу Діда Мороза як обов'язкового персонажа новорічного - а не різдвяного - свята відбулося за радянських часів і відноситься до кінця 1930-х років,коли після декількох років заборони знову була дозволена ялинка.

 Шведські вчені вирахували, що найголовніший Дід Мороз, який повинен встигнути розвести подарунки до Нового року всім дітям планети, повинен жити не в Росії і не в Лапландії, а в горах на кордоні між Киргизією і Казахстаном.

четвер, 10 листопада 2016 р.

неділя, 6 листопада 2016 р.

   Би́тва за Ки́їв (1943) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту 3-13 листопада 1943 року. В радянській військовій історії відома як Київська наступальна операція. З радянського боку в бою брали участь війська Першого українського фронту під командуванням генерала Ватутіна та Перша окрема чехословацька бригада. В ході операції Київ був відвойований радянськими солдатами.

Хід битви

   Наприкінці вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту вийшли доДніпра врайоні Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ відміста — на лінії Лютіж — Вишгород і південніше — в районі Великого Букрина. Наступ радянських військ, початий за директивою Ставки 12-15 і 21-23 жовтня з Букринського плацдарму військами 40-ї, 27-ї і 3-ї гвардійської танкової армій успіху не мав, тому що незначні розміри плацдарму утруднювали зосередження військ і бойової техніки, а супротивник мав сильну оборону. У той же час війська 38-ї армії, що діяли на напрямку допоміжного удару, дещо розширили Лютізький плацдарм.   Виходячи з цього, Ставка наказала Військовій раді 1-го Українського фронту перенести головний удар на Лютізький плацдарм, для чого за її вказівкою туди потай були перекинуті 3-я гвардійська танкова армія і артилерія резерву Головнокомандування. 1 листопада війська 40-ї і 27-ї армій перейшли в наступ з Букринського плацдарму, що відволікло резерви супротивника. 3 листопада після потужної артпідготовки (на напрямку головного удару було зосереджено понад 2 тис. гармат і мінометів калібром понад 76 мм та 500 установок реактивної артилерії) і ударів авіації 2-ї повітряної армії війська 38-ї армії та 5-го гвардійського танкового корпусу завдали головного удару з Лютізького плацдарму і прорвали оборону противника на глибину 5-12 км. Для розвитку наступу 4 листопада були введені в бій 3-я гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавалерійський корпус. У складі радянських військ боролася 1-а Чехословацька окрема бригада (командир полковник Людвік Свобода).
   На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар'єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто. 

пʼятниця, 28 жовтня 2016 р.

Визволення України від нацистських загарбників

 У ході загального контрнаступу Червоної армії з кінця грудня 1942 р. почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників.Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії під командуванням генералаВ. Кузнєцова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із селаПівнівка Меловського району на Луганщині. Цього ж дня були визволенні й деякі інші населені пункти Меловського району.

    Битва на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 р.) стала завершенням докорінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війн. Перемога в цій битві відкрила для Червоної армії можливість широкомасштабного наступу на всьому південному напрямку радянсько-германського фронту. 23 серпня 1943 р. був визволений м. Харківпрактично повністю зруйнований окупантами.

     У ході Донбаської наступальної операції (13 серпня - 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, a 8 вересня - м. Сталіно (зараз м. Донецьк).

   Уночі проти 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра - епопея масового героїзму радянських воїнів. 14 жовтня 1943 р. було визволене м. Запоріжжя, 25 жовтня - м. Дніпропетровськ, a 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна звільнили від німецько-фашистських загарбників столицю України м. Київ.

    Наступальні операції проходили по всьому фронту від Полісся до Чорного моря, в них брали участь всі чотири Українські фронти.

В січні-лютому 1944 р. в районі Корсунь-Шевченківського радянські війська оточили і знищили 80-тисячне угрупування ворога.

Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях на Правобережжя. У лютому – березні 1944 р. у ході Луцько-Рівненської операції радянські війська визволили Луцьк, Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю, форсували Південний Буг і вийшли на державний кордон з Румунією.

В березні-травні 1944 р. від ворога було звільнено Крим. Тут радянські війська знищили 200-тисячну німецько-фашистську армію.

В липні 1944 р. було звільнено Львів.

В жовтні 1944 р. почалась Карпато-Ужгородська операція, в ході якої було визволено Закарпаття.

28 жовтня 1944 р. всю територію України було визволено від німецько-фашистських загарбників.

      Битва за визволення України, що тривала 680 діб і складалася з ряду великих операцій, у яких брали участь до половини живої сили і бойової техніки всіх діючих радянських Збройних Сил, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками.

пʼятниця, 14 жовтня 2016 р.

середа, 5 жовтня 2016 р.

пʼятниця, 2 вересня 2016 р.

середа, 24 серпня 2016 р.